Читать онлайн книгу "Митькозавр із Юрківки (збірник)"
Митькозавр iз Юркiвки (збiрник)
Ярослав Михайлович Стельмах
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
…Історiя ця починалась зовсiм звичайно. Друзi-п’ятикласники Сергiй та Митько приiхали на лiтнiй вiдпочинок у село. Вчителька ботанiки дала iм завдання – зiбрати колекцiю комах. Але хто ж мiг уявити, що замiсть комах хлопцi почнуть полювати… на страшну химеру, що живе в озерi. Звiдки взялась та потвора, як ii захопити? Друзi починають дiяти…
Про незвичайнi, таемничi пригоди Сергiя та Митька (i не тiльки iх) весело розповiдае вiдомий украiнський письменник Ярослав Стельмах у своiй книжцi повiстей та оповiдань «Митькозавр iз Юркiвки».
Ярослав Стельмах
Митькозавр iз Юркiвки Повiстi та оповiдання
Вiкентiй Прерозумний
казкова повiсть
Роздiл І
Сумнолистого жовтневого полудня брiв Вiка додому. Нiщо не радувало його – нi погожий суботнiй день, анi завтрашнiй вихiдний. На душi в хлопця шкребли коти. І не тi коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стiнах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями – пухнастеньких котикiв з голубими очима й рожевими бантиками на шиях, – а бруднi й жилавi коти, королi задвiркiв i горищ, котрi пружнисто никають мiстом, зневажливо скалячись на перехожих. Тi коти, що не вагаючись i митi, заводять одчайдушнi бiйки за парканами чи просто на вулицях i виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночi.
І от сьогоднi, тiльки-но Вiка вийшов iз школи, п’ятеро чи шестеро харцизяк i допалися до його душi.
А причиною цьому була сьогоднiшня ж таки розмова iз класним керiвником Людмилою Петрiвною.
– Вiкентiю, – мовила пiсля п’ятого уроку Людмила Петрiвна, – ти мене дивуеш. Бiльше того – непокоiш. Четвертий клас – це вже, можна сказати, порiг зрiлостi. Пiсля четвертого класу ти пiдеш до п’ятого, станеш майже дорослим. То хiба можна отак от ставитися до своiх прямих обов’язкiв – до навчання? Ну першi днi – я ще розумiю. Спогади про лiто, вiдвик сидiти за пiдручниками… Хоча от, наприклад, Мишко! Усi канiкули трудився над оповiданням про красу рiдного краю. А Сашко лiпив скульптуру. І це нiчого, що сюжетну лiнiю Мишко запозичив у Квiтки-Основ’яненка, а описи природи у Гоголя; це нiчого, що Сашко лiпив самого себе, – у дiтей е почуття прекрасного, i вони намагаються змiцнити й розвинути його. Я певна: згодом хлопцi писатимуть своi оригiнальнi твори i лiпитимуть портрети шкiльних товаришiв, учителiв, а то й ще кого… А що робив улiтку ти? Зрозумiй мене правильно. Я не хочу втручатися, гм… у твое особисте життя, але менi хотiлось би знати, чим живеш ти, про що думаеш, чому вiддаеш вiльний час. Га, Вiкентiю?
Вiка зосереджено мовчав. Ну що вiн робив? Гуляв, грався з хлопцями, ходив у кiно, дивився телевiзор, бiгав, стрибав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипедi, iздив до бабусi в Малин. І зовсiм не думав розвивати в собi почуття прекрасного.
– Полишимо лiто, – вела далi Людмила Петрiвна. – Воно минуло. Чому ще й досi ти не взявся за голову й за пiдручники? Двiйка з математики, трiйка з украiнськоi, трiйка з природознавства, двiйка з iсторii – ось твоi оцiнки за минулий тиждень. Скромно, занадто скромно! А ти ж не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я тебе i не чiпала б. Живи собi як хочеш, дурiй собi – i слова не сказала б. А можеш же вчитися, можеш. І вчителi це кажуть. А без знань, Вiкентiю, у наш час… Було б то ранiше – тодi, може, iнше дiло. Сидiв би собi на возi – волiв поганяв. А нинi на «цоб-цабе» далеко не заiдеш. Тож вiзьмися за розум i пiдтягнись, пiдтягнись, бо вже й кiнець чвертi не за горами.
Од неприемноi згадки хлопчина мотнув головою, витрушуючи з неi недавню розмову, i розглянувся.
Вiн стояв у скверику. Колись саме на цьому мiсцi височiли укрiплення старого мiста, кована залiзом брама важко дивилась у далечiнь, розчинялась до гостей чи мандрiвних купцiв i замикалася наглухо на першу ознаку небезпеки. Колись тут… Ет, навiщо гадати, що було тут колись, якщо сам ти цього нiколи не побачиш, i навiть найкращий i найточнiший пiдручник у свiтi не передасть, не вiдтворить у твоiй уявi те незнане, поховане вiками життя.
Вiка поминув старовиннi руiни, зиркнув недбало на прикрiплену до них табличку, що сповiщала: «Пам’ятка старовини, залишки фортифiкацiйноi споруди ХІІ—ХIII столiть, охороняеться державою», пройшов у глуху алейку i опустився на лаву. Додому йти не хотiлося.
Було безлюдно й тихо у скверику, сонце не по-осiнньому припiкало, i Вiка, сидячи на вишаруванiй, списанiй юними i не тiльки юними грамотiями лавi, розiмлiло замислився.
Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рiвновагу – до таких дрiбниць хлопець давно звик, i не спогад про оцiнки – iз цими житейськими незгодами вiн досi теж якось мирився. Просто сьогоднi, вкотре вже за роки щасливого дитинства, Вiкою знов опанувало почуття приреченостi. Вчитися не хотiлось, а нiкого ж це не обходить. Навiть якби хотiлося раз на тиждень, единий разочок не виконати уроки на наступний день, нiхто й не подумае тебе запитати: «Чи хотiв би ти не вчити на завтра англiйську? Чи погодився б ти не пiти завтра до школи?» Нi, про це годi й мрiяти. Зате кожен вважае своiм обов’язком поцiкавитись: «Ти вже зробив уроки?», «Ну як, багато двiйок нахапав?», «А як ваш синочок учиться?»
І Вiцi спершу було незручно чути такi запитання – вiн червонiв i думав, як вiдповiсти. Але коли збагнув, що вiдповiдi од нього не вимагають, поки мама чи тато завчено говорили: «Та знаете, якийсь вiн у нас до навчання… Нiчим не цiкавиться», – вiн спокiйно стояв i, дивлячись у вiчi дядi чи тьотi, скромно, але водночас iз вiдчуттям власноi гiдностi приязно усмiхався.
«Як багато вiд нас вимагають, – думав Вiка. – А яка сила-силенна предметiв! Одразу й не перелiчиш. І за кожен виставляють оцiнки. А попереду, у старших класах, – фiзика, хiмiя, триного… тригонометрiя. Страшно й подумати! І все це я муситиму знати».
Погляд його знову спинився на стародавнiх руiнах, i плин Вiчиних думок дещо змiнив свiй напрям.
«А як училися в той час, коли це камiння ще не було пам’яткою старовини, сiм вiкiв тому? Хiба тодi така була iноземна мова? Взагалi, мабуть, не було нiякоi. А математика? Вмiеш лiчити – i то добре! А iсторiя! Ха! – Вiцi навiть смiшно стало за тодiшню iсторiю. – Не було нi Богдана Хмельницького, нi Наполеона, не було майже нiчого. Якась куца була iсторiя. Що там усе те вчити! За тиждень! Ну, за два. А як iще додати Вiчинi знання з iнших предметiв, його освiченiсть, кiлькiсть побачених кiнофiльмiв, телепередач, умiння кататися на велосипедi i на роликах!..» – Вiцi стало аж лячно. За ту далеку епоху, що вiн в нiй не жив.
«Йой-йой, – думав вiн, – це ж тiльки уявити собi. Скажiмо, в нашому мiстi у ХІІ—ХIII столiттях з’являюсь я. Ким би я тодi був? Звiсно, князем мене не зробили б, ну а першим мiнiстром, чи як iх там, боярином, – точно. Такого розумного, такого багатознаючого, такого… ну всякого. І це нiчого, що я не зовсiм, ну… дорослий. Навпаки, казали б: «Такий малий, а такий мудрий». Ех, i я вже iм такого понарозказував би, такого iх навчив би, стiльки всякого понапоказував би… У-у-у! Ну от хоча б телевiзор! А лiтак! Автомобiль! Телефон! Пароплав! Вiдик! Касетник! Кулькова ручка! Колесо навчив би робити. Нi, колесо вони вже знали… О! Інкубатор! Хо-го! Чого б я iх тiльки не навчив!»
І вiд отаких думок, вiд теплого не по-жовтневому сонця, вiд довколишньоi тишi Вiцi стало приемно-приемно. Поганий настрiй щез, а натомiсть замрiло в густому повiтрi щось неясне й незрозумiле, передчуття чогось поки що невiдомого, але хорошого й близького. І, тамуючи дух од цього невиразного передбачення, Вiка пiдхопився з лави й гайнув на вулицю.
Хвилин iз п’ять вiн крутив на всi боки головою, але нiчого особливого або ж такого, що хоча б на секунду полонило його увагу, не побачив. Знайома зелена вуличка з одно- й двоповерховими будиночками обабiч спускалася до пустирища, де хлопцi з усiеi околицi палили з усякого непотребу вогнища, пекли картоплю й рили окопи, граючись у вiйну. Тож геть розчаровано Вiка подавсь униз, плекаючи надiю зустрiти на пустирi когось iз друзяк. Додому, як було вже сказано, йти не хотiлося.
Хлопець поминув аптеку i знiчев’я зупинився коло дошки об’яв. Як правило, на нiй нiколи нiчого не висiло, але сьогоднi тут красувалася нова афiша – сповiщала вона про концерт заiжджоi спiвачки. І сама спiвачка у строгiй вечiрнiй сукнi, iз пiдмальованими любителями прекрасного хвацькими мушкетерськими вусиками замрiяно посмiхалась у свiт. Тож, зупинившись коло афiшi, Вiка розстiбнув портфель, видобув iз нього ручку, щоб домалювати бiдоласi пенсне i тим самим довести неабиякий власний художнiй смак, коли це помiтив збоку наклеений папiрець. То був клапоть вирваноi з арифметичного зошита сторiнки, а на ньому – зроблений од руки напис:
ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ ПРОЇЗДОМ!
З другоi до третьоi години
(з 14.00 до 1.00)
у нашому мiстi, в примiщеннi пункту прийому склопосуду
(вул. Пiвденна)
ПРОДАВЕЦЬ ЧУДЕС
І бiльше нiчого.
Од несподiванки Вiка не одразу й второпав, що ж то криеться за цими сiмома рядками. Який продавець чудес? До чого тут склопосуд? Вiн добре знав облiзлу халабуду в кiнцi вулицi, саме на пустирi. В нiй сидiв здоровенний дядько у ватянцi й причiпливо оглядав кожну принесену йому банку чи пляшку. О другiй годинi приймальник чiпляв на дверi замок i йшов на обiд, а о третiй повертався. Але навряд чи вiн погодився б пустити когось усередину, дозволив би зайняти свое законне мiсце бодай на годину. На дорослих вiн блимав iз свого вiконечка, мов тигр iз клiтки, а хлопцiв лаяв i не дозволяв бавитися поруч. То чому ж чудеса продаються саме в цьому, якнайнепiдходящому мiсцi? Проте роздумувати було нiколи.
Вiка хутенько обчислив: уроки скiнчилися у чверть на другу, тодi розмова з учителькою, потiм сидiв у скверику… Отже, зараз мало бути десь близько третьоi.
Хлопчина кинув квапливий погляд на клапоть арифметичноi сторiнки, переконався, що той не зник, i дременув вулицею вниз, до зеленоi будки, в якiй, якщо вiрити оголошенню…
Ну-ну, цiкаво! Проте зараз ми й самi все побачимо.
Будка була на мiсцi. Там, де й учора, i рiк тому. Вона не покращала i не погiршала. Тi ж перехнябленi стiни з облупленою фарбою, тi ж стоси порожнiх ящикiв надворi i купа битого скла за нею. Але одразу впало у вiчi – на дверях не висiв замок, i вiд протягу вони злегка рипуче прочинялись i хляпались об одвiрок. І це зовсiм не голосне рипiння нiби остудило хлопця. Йому навiть стало трохи лячно. Знову розглянувся. І знов Вiку подивувало – довкруж, куди не кинь оком, анi душi. Правда, i район цей таки глухуватий, але все ж… навiть звичного хлоп’ячого гамору не чути.
Однак до третьоi години лишалося не так уже й багато, i хлопчина, полишивши всi сумнiви, голосно – занадто голосно, видалося йому, – постукав.
Тiеi ж митi дверi широко прочинилися, i чийсь голос владно i водночас нiбито насмiшкувато мовив:
– Спробуйте-спробуйте!
Вiка набрав повнi груди повiтря i переступив порiг.
У загуслiй пiвтемрявi примiщення вiн спершу нiчого не мiг розрiзнити, проте коли навколишнi предмети набрали нарештi виразних рис, утямив: крiм нього, в будцi нiкого немае.
Нараз за стосами ящикiв щось зашарудiло, зашурхотiло, задзвенiло, задеренчало скло, i з вузького проходу з’явився молодик iз дженджуристою борiдкою та довгим волоссям.
Одягнений вiн був у майку з буквою «Д» на грудях i спортивнi штани. Проте на ногах у незнайомця ловко сидiли пишнi ботфорти з острогами. У правiй руцi вiн затискав надкушений бутерброд.
– Радий, радий невимовно, мiй юний друже, – без зайвих церемонiй почав молодик. – Радий знайомству i тому, що ти виявився людиною спостережливою. А я вже був злякався. Адже минулого тижня ти сказав Людмилi Петрiвнi, що не поiхав разом iз усiею школою на електростанцiю, бо не помiтив оголошення про екскурсiю у вестибюлi, бiля роздягалки…
Вiка злегка почервонiв.
– Але тепер бачу, що моi побоювання не потвердилися. І це приемно, не стану приховувати. Бо запримiтити невеличку об’яву, що привела тебе сюди, – на це здатний не кожен. Ах, друже Вiкентiю! Яких радощiв, яких надзвичайно цiкавих речей позбавляемо ми себе через власну неуважнiсть, ти не можеш навiть уявити. А без скiлькох вiдкриттiв, скiлькох нових, невiдомих ще науцi фактiв залишилося людство через, – вiн весело засмiявся, – ту ж таки неуважнiсть, а часто i невмiння, небажання приглянутися до звичайних речей, спробувати осягнути iх по-новому, доскiпатися до сутi. Ну ще, звичайно, лiнощi, байдужiсть… Та без спостережливостi навiть людина працелюбна не зможе як слiд прислужитися людству, науцi та й собi. Але щось я, здаеться, розфiлософствувався, захопився. А час не жде – летить, вiдлiчуе секундочки, хвилини, а я ще й досi не знаю, чого б тобi хотiлося, – i вiн очiкувально вп’яв очi у Вiку.
– Е-е… А звiдки ви про мене знаете? – простодушно поцiкавився той.
– Бач, це, мабуть, складно пояснити, але уяви собi, що п’ять хвилин тому я взагалi не здогадувався, на жаль, не здогадувався, що iснуе така людина – школяр Вiка, десять рокiв i так далi. Але щойно ти переступив порiг цiеi, так би мовити, обителi, як менi вже все про тебе вiдомо. Це невiд’емна риса нашоi професii. Для того, щоб якнайлiпше обслужити клiента, нам слiд знати про нього все. – І вiн тицьнув пальцем у стiну, на якiй одразу з’явився напис:
КОРИСТУЙТЕСЯ ПОСЛУГАМИ БЮРО ЧУДЕС!
НАШІ ЧУДЕСА – НАЙКРАЩІ В СВІТІ!
– А без цього, без iндивiдуального, скажiмо, пiдходу ми регресуватимемо… Я не занадто складно висловлююсь?
– Нi-i, – запевнив його Вiка.
– Регресуватимемо, уподiбнюватимемося тим нашим колегам, котрi примушують людей вистоювати у чергах, вивiшують на дверях усiлякi таблички типу: «Пiшла на базу» або «Буду за 20 хвилин», розводять теревенi у робочий час i тому подiбне. Для нас людина, ii думки, бажання – це все. І нам не байдуже, яку користь приносять хлопчакам i дiвчаткам нашi чудеса. Допомогти правильно вибрати, що кому потрiбно – наш святий обов’язок.
– А чому ви так одягненi? – запитав Вiка.
– А-а, – посмiхнувся балакучий молодик. – Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це мае бути якийсь дiдуган iз довжелезною бородою, бажано в чалмi й халатi? Просто я щойно вiдтранспортував одного допитливого громадянина семи рокiв у епоху Людовика XIV. Знаеш, усiлякi там дуелi, шпаги – i не встиг перевдягнутись. Якщо хочеш – будь ласка.
Вiн спритно шмигонув за ящики i негайно з’явився знову.
Тепер уже замiсть ботфортiв на ньому були зеленi оксамитовi пантофлi iз загнутими носаками, з плечей i справдi спускався аж до землi довгий смугастий халат, а на головi чомусь виблискувала пожежна каска початку столiття.
– Ну як? – переможно глянув вiн на Вiку.
– Здорово, – усмiхнувся хлопець. – А навiщо вам оце? – вказав на каску.
– Пробач, – знiяковiв продавець чудес. – І справдi нi до чого. Все через поспiх.
Вiн узяв каску i недбало швиргонув ii пiд стiл.
– Ну то… До речi, маю одразу тебе попередити – чудеса ми не продаемо, а даруемо, тож насправдi мене слiд було б називати дарувальником чудес. А «продавець» – то вже так, традицiя. То яке твое бажання?
– А що ви можете подарувати? – поцiкавився Вiка.
– І вiн iще питае! – сплеснув долонями дарувальник чудес. – Усе! Усе я можу, звiсно, в розумних межах. А от що ти хочеш?
Вiка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.
– А канiкули зараз ви можете зробити? – запитав вiн.
– Канiкули… Можу, – якось нерадо проказав продавець-дарувальник.
– Ну, не канiкули, – Вiка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням, – а зробити так, щоб у мене замiсть двiйок стояли п’ятiрки? Це не складно? Мене тодi вдома не лаяли б.
– Не складно, – спохмурнiв дарувальник iще бiльше. – Але навiщо воно тобi? Гадаю, тобi потрiбне щось важливiше. Бач, я вже казав – ми намагаемося принести своiми чудесами якомога бiльше користi. Звичайно, можна i канiкули, i п’ятiрки. А далi? Знову почнеться навчання, замiсть цих двiйок ти нахапаеш нових… А там й кiнець чвертi не за горами, – проказав раптом голосом Людмили Петрiвни.
Вiка здригнувсь i уважно поглянув на спiврозмовника, але той, мов нiчого й не сталося, продовжував:
– Та й не у чвертi справа, i навiть не в рiчних оцiнках. Вибач менi, мiй юний друже, бажання твоi надто примiтивнi, i я не помилюсь, коли скажу: мiлко плаваете, юначе, мiлко плаваете. Покладись на мiй досвiд. Менi здаеться, тобi потрiбно щось бiльше – не за розмiрами, певна рiч, – а, так би мовити, достойнiше. Те, що залишиться при тобi i через мiсяць, i через рiк… Ну, словом, якесь внутрiшне переконання, таке, що згодилось би тобi у подальшому життi… Га?
– Ну… Може… – погодився Вiка, не зовсiм, проте, розумiючи останнi слова.
– Такий, знаеш, урок…
Хлопець скривився.
– Нi-нi, не звичайний урок у прямому розумiннi цього слова, а… До речi, котра година? – зовсiм недоречно поспитав продавець i сам собi вiдповiв: – За п’ять хвилин третя. Ого! Ну то як? Покладаешся на мене? Пригадую, якось… Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобi щось на свiй смак?
– Давайте, – кисло погодився Вiка. Вiн уже геть зневiрився у чудесах дивакуватого балакуна i погодився скорiш iз ввiчливостi, та й дiстати хоч якусь дрiбничку теж кортiло.
– От i добре, – зрадiв продавець. – От, скажiмо, що тобi хотiлося зранку? Ага, – мовив тут-таки. – Щоб ударив двадцятиградусний мороз i вiдмiнили заняття в школi… Щоб тебе не викликали на другому уроцi, так… Щоб Людмила Петрiвна не залишила тебе пiсля занять, далi… Ну, це вже нiкуди не годиться… А отут… Гм… Здаеться, дещо цiкавеньке. Так-так… Справдi. От i все. Готово! Думаю, це тобi пiдiйде.
– Ви певнi? – спитав обережно Вiка.
– А кому ж про це знати краще од мене! Певен! – І вiн безцеремонно став пiдштовхувати хлопчину до виходу. – А зараз вибачай – за тридцять секунд третя година. Менi час. Бажаю успiху.
Вiка й незчувсь, як опинився знову надворi. На мить од слiпучого свiтла вiн зажмурив очi i тут збагнув – йому ж так нiчого й не подарували!
– То що ж ви менi… – почав вiн, повертаючись до продавця, i так i застиг iз напiвроззявленим ротом.
Позад нього нiкого не було, а на дверях висiв здоровенний замок.
Вiка поторгав його – замкнено. Приклав вухо до тонкоi дощаноi стiни – анi звуку.
Тодi вiн загамселив у дверi кулаком i закричав:
– Дядю! Дядю! Вiдчинiть!
– І чого? І чого б ото стукати? – почув сердитий голос i озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. – Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобi? Чи, може, весь день отут сидiти накажеш, тебе дожидаючи, без обiду?
– Та… Ме-е… Не-е… – промимрив Вiка.
– Отож бо! – погодився приймальник. Вiн одiмкнув замок i зайшов усередину.
Вiка спробував i собi зазирнути слiдом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж вiдскочив.
– Ох i цiкавий, – мовив дядько уже з буди i виглянув з вiконця. – Давай!
– Що? – не второпав Вiка.
– Що «що»? Ти ж пляшки принiс, чи як?
– Е-е… Нi, – вiдказав спантеличено.
– То чого ж тодi грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобi дядю. І тьотю покажу. Племiнничок! Ходять тут усякi. Давай-давай звiдси. Так i нишпорять. Так i лiзуть. Школяр називаеться! Замiсть того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!
Вiка пiдхопив свiй портфель i кинувся геть. Вiн одбiг метрiв iз тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом вiдчув пiд ногами порожнечу i, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.
Уже лежачи на пiщаному днi, Вiка подумав iз неприемнiстю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падiння й оце зловтiшаеться у своiй будi. Тож, щоб не виказати роздратування чи навiть удати, що то вiн стрибнув у яму навмисне, хлопець зiпнувся на ноги, скривив губи у фальшивiй посмiшцi, виткнув голову у бiлий свiт… i остовпiв.
Приймальника посуду не було. Вiка сторопiло покрутив головою навсiбiч, але й слiду будки нiде не помiтив. Мало того, йому здалося, нi, вiн уже виразно бачив – навколишня мiсцевiсть змiнилася теж.
Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячого ока своею запущенiстю пустир з безлiччю ям i вибоiн перетворився на порослий травою й рiдким чагарем видолинок. А лiс, що мрiв десь аж на обрii, пiдступив зовсiм близько – чутно було навiть, як спiвае на деревах лiсове птаство.
Спантеличений такими змiнами у природi рiдного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемiнам, повернувся до рiдного мiстечка, i вже не здивування, а лоскотний страх пiдкотився до його грудей.
Знайома дорога, що нею спустився вiн пiвгодини тому, нiби запала у землю, i Вiка дивився на неi вже трохи згори. Спадистi схили вкривала зелень – рясна, крiпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабiч – з акуратними обiйстями, фруктовими деревами й городцями коло них, – взагалi щезли. Натомiсть, куди сягало око, все вкривали кущi i рiдкий перелiсок.
Вже падаючи вниз, Вiка збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.
Забувши про свiй портфель – той так i лишився на днi ями, – Вiка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бiгцем подолав пiдйом.
Просто перед ним перетинав путь i зникав десь далеко височенний i грубезний насип iз дерев’яною кладкою вгорi i глибоким ровом бiля пiднiжжя. Над самою ж дорогою здiймалася мiцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крiзь яку й мав пройти кожен, хто хотiв утрапити до мiста.
Бiля брами стояло двое здоровенних дядькiв у шоломах i кольчугах, iз двосiчними мечами при поясi.
«Кiнозйомка» – спробував заспокоiти себе Вiка, але тут же вiдкинув цю рятiвну думку, бо не було поруч машин iз рiзним кiнозйомочним начинням, нi юпiтерiв, не було гримерiв у бiлих халатах, операторського вiзка, анi навiть зiвак.
Сповнений жалю до самого себе за незбагненнiсть, що перед нею опинився вiч-на-вiч, хлопець стишив ходу, коли це один iз вартових ступив до нього й проказав:
– Ти хто еси?
Роздiл II
Вiка спробував приязно всмiхнутися, скласти докупи якiсь доречнi слова, аби справити найлiпше враження, але:
– Е-е-е… Мне-е-е… – скорiш за все вiдповiдь його прозвучала саме так.
– Що-що? – перепитав вартовий i багатозначно, здалося хлопчинi, глянув на товариша.
Той дивився на Вiку з прихованою недовiрою.
– То хто ж ти такий? – вже трохи iнакше повторив чоловiк i пiдiйшов упритул.
– Я… Вiка. Вчуся в школi… – зацьковано почав пояснювати бiдолаха. – Іду додому.
– Додому? – встряв у розмову другий охоронець. – То ти тут живеш? У нашому мiстi?
– Тут, тут, – закивав енергiйно хлоп’як. – На Бочарнiй, поруч iз молочним магазином. Знаете – отако вiд скверика праворуч?
– Х-хе, – ехидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. – Бочарну ми знаемо, хто ж ii не знае. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звiдки путь держиш?
– Із школи я. Побачив об’яву – спустився до будки, у яму впав, побiг сюди… А тут ви, – пояснював Вiка i розумiв: говорить вiн досить плутано. Принаймнi для цих двох.
– Ми, голубчику, ми. А ти ж думав – ворота навстiж, а варта спить, га? – охоронець несподiвано боляче вхопив Вiку за руку. – То ти, мабуть, вивiдувач? – закричав страшно. – Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотiв вивiдати?
– Та нiчого. Пустiть, дядю! – заскиглив той. – Який я вивi… шпигун? Я Вiка…
– Знаемо, голубчику, знаемо, – промовляв мiж тим вартовий, вправно зв’язуючи Вiчинi руки невiдь звiдки взятим мотузом. – Ще й iм’я якесь поганське взяв собi. Не мiг нiчого кращого вибрати.
Вiка намiрився слушно зауважити, що iменi собi не вибирають i тут вiн нi при чому, але його вже було зв’язано, i другий вартовий гукнув комусь через плече:
– Гей, хто там на конi! Давай сюди!
Мов iз-пiд землi вродився перед iхньою трiйцею верхiвець – теж у бойовому спорядженнi, на баскому конi; той, хто зв’язував Вiку, вхопив хлопчину однiею рукою за комiр, а другою за штани ззаду i просто закинув на рисака животом донизу. Тодi одступив на крок, мовби милуючися своею роботою, i наказав голосно:
– До князя його прямiсiнько! Мовляв, вивiдувач, прикидався тутешнiм, а де живе – й сам пуття не знае, плутаеться. Якби гiсть, то так i сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…
– Но! – Верхiвець зiрвав коня в галоп, i все замерехтiло перед Вiкою – дорога, земляний вал, тини, халупи, якiсь люди у дивному вбраннi. Мовби опинився вiн у поганенькому кiнотеатрi, де показують давнiй нiмий фiльм на iсторичну тему. Та ще й плiвка стара, i апарат завалящий, i все скаче, миготить у очах, i незрозумiло – який фiльм, про що в ньому йдеться, а лише неяснi й змазанi окремi кадри вихоплюеш iз тiеi круговертi.
Та мало-помалу картина вияснилась.
Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бiк рисаковi, з цiкавiстю задирав голову i вбирав те нове, що вiдкривалося йому. Вiка ще подумав: тож вiн iде рiдним своiм мiстечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й слiду. Куди там!
Кiнь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далi потяглися зруби показнiшi й просторiшi. Коли ж пiд копитами застукотiла дерев’яна мостова, трапив на очi хлопцевi мiцний частокiл – пiднiмався високо над землею, й не видко було, що ховаеться за ним. Цей частокiл змiнив другий, третiй, i Вiка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ – багатший, вельможнiший.
Та от вони виiхали на просторий майдан, взяли праворуч i спинилися бiля ворiт, прикрашених не багатою, але вмiлою рiзьбою.
– Вiдчинiть! – гукнув верхiвець i стукнув кiлька разiв у ворота держаком нагайки. – Гонець од прибрамноi варти.
Негайно лiва половина ворiт прочинилася, кiнь вбiг у широкий двiр i завмер коло ганку, кладеного з колод, просторого, гарного – з галереями, рiзними колонами й вiкнами, – терема. Широкi сходи вели до розписних дверей. Далi, за теремом, розкинулися теж дерев’янi прибудови, комори, стайнi. Сокотiли, блукаючи по двору, кури, туркотiли голуби – ото й усi звуки.
Прискочив звiдкись хлопчина рокiв десяти-одинадцяти у полотнянiй сiрiй сорочцi, зиркнув з цiкавiстю на Вiку й ухопив коня за вуздечку.
– Ходiмо! – гонець поклав важку руку бранцевi на плече й злегка пiдштовхнув.
Пiднялися схiдцями, поминули передпокоi й зайшли до зали. Трiйко чоловiкiв дивилися очiкувально на прибульцiв.
Перший – худорлявий i сивуватий, невисокий на зрiст, у багато розшитiй одежi, сидiв у крiслi. Другий – червонолиций череватий здоровань – стояв поруч. Чимось вiн нагадав Вiцi приймальника посуду. Третiй же, у якомусь непримiтному довгому аж до п’ят балахонi, сидiв оддалiк за невеличким столиком. Рудувата довга й рiдка борода його (Вiка помiтив, що всi чоловiки тут носили бороди) спочивала на розкритiй книзi. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.
– Чолом тобi, княже, – поштиво проказав Вiчин провожатий. – Ось затримали. Хотiв проскочити до мiста. Гадаемо, що вивiдувач.
– Вивiдувач? – чогось радiсно перепитав худорлявий i пiдхопився з крiсла. – Нишпорка! І в кого ж ти на службi?
– Я не вивiдувач, дядю, одпустiть мене, – заканючив хлоп’яга. – Я ще маленький. Я просто йшов собi, а оцi от схопили, зв’язали…
– Думаю, в Юхимка Лихого на службi, – мовив гонець. – Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якiсь ск… сверики вигадав, цi… магазини…
– Якi магазини? – поспитав князь, але тут-таки додав: – Та, зрештою, це не так цiкаво. А от куди ти йшов? – i докинув: – Розв’язати його!
Вiка знову хотiв пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Вiн згадав слова продавця чудес про вiдтранспортування допитливого громадянина семи рокiв у епоху мушкетерiв i здогадався, що й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на свiтi i не бувае, опинився в епосi ще бiльш вiддаленiй вiд XX столiття. У Киiвськiй Русi.
Власне, здогадався вiн ранiше – коли хвацький рисак витрушував своiм хребтом iз нього душу. А оце зараз тiльки збагнув усю складнiсть свого становища. Опинитись одному, без друзiв, без знайомих, без батькiв казна-де – нi, це не найкраще, що мiг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й пiдозрюють у шпигунствi.
І коли цi думки промайнули у Вiчинiй головi, на вухо йому зашепотiв хитренький i нечутний iншим голос: «Вiкунчику! А згадай-но, про що ти мрiяв лише годину тому? Про якi такi часи, коли тобi хотiлось би жити? Про якi такi подвиги, що ти, озброений колосальними знаннями людини XX столiття, мiг би звершити? Яким таким досягненням науки й технiки ти, нiчим не видатний школяр, мiг би навчити своiх далеких пращурiв? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати ii?»
«Не годиться», – подумав Вiка, i враз обличчя його прояснiло.
– О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань i пiдступив до хлопця. – То щось собi думав, а це обличчя так i скривилося од капосноi мислi. У-у, диявольське насiння. Мале, а й собi туди ж. Звiдки йдеш, кажи!
«От кабан гладкий, – подумав чемненько Вiка. – Хiба поясниш iм, звiдки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос вiдповiв:
– Іду я з тих краiв, де люблять слово ласкаве i звикли людей стрiчати за розумом.
До ладу в нього вийшло. Вiка аж сам собою замилувався.
І на присутнiх слова цi, видно, теж уплинули.
– Ну, розум усюди в пошанi, – мовив обережно князь.
Але тут знов усе зiпсував здоровило.
– Тiльки не видно, щоб у тебе його було багато, – сказав вiн i засмiявся. Негарно так засмiявся. Некультурно.
– Це як подивитися, – спокiйно вiдрiзав хлопчина. – Якщо, наприклад, порiвняти вас iз князем, то порiвняння це теж буде не на вашу користь.
– Що це вiн говорить! – обурився здоровань. – Та хто йому право дав отак iз боярином!..
– Стривай-стривай, Онисиме, – заговорив князь. – Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, – пiдбадьорююче глянув на Вiку.
– От я й кажу, дядю княже, – повiв той далi. – Ви, бачу, людина мудра i маете мене зрозумiти. Знаю я надзвичайно багато i готовий усiма своiми скромними (ех, не те), своiми нескромними (знов не те)… усiма своiми знаннями iз вами подiлитись. А те, що я вивiдувач, то це чиста вигадка. Не знаю я нiякого Юхимка Лихого, i намiри в мене найкращi i щиросердi. От, наприклад, – не дав вiн нiкому оговтатись, – чи знаете ви, що таке електрика? А мiж тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свiчки стоять, а то висить пiд стелею лампочка i свiтить хоч цiлу нiч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька – як мiй кулак. І прозора, бо зроблена iз скла. А скло… Ага, ви знаете… От i прекрасно. Дешево, вигiдно, зручно!
– Бреше вiн, князю, – сердито сказав Онисим. – Де ж це бачено, щоб без вогню свiтилося?
– Гм, – поглянув на стелю князь. – Ну-ну?
– Чи от радiо! – згукнув натхненно Вiка. – Невелика така скринька. Повертаеш ручку – а там тобi музика всяка, люди говорять… Сиди собi – слухай.
– Яка скринька? – перепитав Онисим.
– Отака, – показав руками Вiка. – Невеличка. А бувають ще меншi.
– І як же тi люди туди влазять?
– У тому-то й штука, що нiкого там немае, а насправдi то грають чи балакають далеко-далеко i передають по дротах. А то й взагалi без нiчого. Радiохвилями.
– Щось ти дуже мудро говориш, – похитав головою князь. – Нiяк не доберу.
– Та бреше все! – скрикнув Онисим. – Вивiдувач, княже! Зуби вам замовляе.
– А от i нi, – вiдповiв Вiка. – Просто знаю я значно бiльше за вас, от вам i здаеться, що то неправда. Але це ще не все. Чи вiдомо вам що-небудь про автомобiль? Я так i думав. Це такий нiби вiз, тiльки зверху вкритий i з мотором. Сiдаеш у нього – i iдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як iдеш! Нiякий кiнь не наздожене.
– Це з гори, мабуть? – поспитав несмiло князь.
– І пiд гору. Куди хочеш, туди й iдеш.
– А може, вiн усе-таки бреше? – не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у дiжку Вiчиного трiумфу боярин.
– Хто бреше? Я? – обурився Вiка. – Ви що, дядю?
– Облиш, облиш, Онисиме, – докинув i князь. – Вiдчуваю – правду мовить отрок. Хiба можна таке вигадати? Словечка оцi… iх не вигадаеш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?
– Вiка.
– Правда, Вiко?
– Ха! Ще б пак! – погодився хлопець. – А от iще – телефон! Знiмаеш трубку, i чути, що говорять на тому кiнцi мiста.
– На тому кiнцi… – так i сiв князь на вчасно пiдставлене Онисимом крiсло.
– Навiть до Киева можна подзвонити, до Львова, – розпалювався Вiка.
– Це ж який дзвiн треба! – сплеснув руками князь.
– Та не дзвiн, – одмахнувся Вiка. – А телефон. Та хiба це все! – розохотився ще дужче. – От, скажiмо, телевiзор! Чули? Я так i думав. А парове опалення – без дров у хатi тепло? А лiфт? Холодильник? Кавомолка? Кiно! А консерви знаете? А я знаю. А поiзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! – Вiка аж засапався. – Касетник знаю, жувачку, кiндер-сюрприз та iншi многii премудростi, – закiнчив несподiвано для самого себе.
– Ех ма! – вхопився за голову князь. – Менi таке й не снилося. Багато незрозумiлого в твоiх словах, але вiрю тобi. Невже все це знаеш? – дивився з повагою на хлопця.
– Аякже! Самi ж бачите.
І навiть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тiльки й клiпав очима.
– Всi чули? – запитав князь у когось за Вiчиною спиною, i хлопчина озирнувся.
Вiн так захопився власною розповiддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воiни з мечами, мабуть, князева охорона, мiсцева знать, челядь з усього терема – стояли уперемiш i мовчки дивилися на Вiку. Цiкавiсть i захват читались у iхнiх очах.
– Княжич тут? – запитав князь.
– Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Вiки, iз чималою книгою пiд пахвою.
– Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо. Бач, що наука дае. А ти грамоти нiяк не подужаеш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слiд приклад брати. З отрока премудрого.
Вiка мимохiть розплився у посмiшцi. Таких приемних слiв йому ще нiколи не говорили.
– Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Вiки. – Скiльки ти книжок перечитав?
– Ого! – вiдказав гордо Вiка. – Хiба ж я iх лiчив! Я он лише за це лiто прочитав книжок iз п’ять i одну брошуру: «Що слiд знати про сказ».
На князя це останне повiдомлення справило чогось найбiльше враження.
– Рiдний ти мiй! – у щасливiй нестямi пiдбiг вiн до Вiки. – Вiко! Вiкусику! Учись! Учись, гультяю! – дав вiн запотиличника синовi. – Будеш, аки отрок, прерозумним.
Княжич сердито зиркнув на Вiку i протягнув:
– Я ж стараюсь, батечку.
– Стараюсь! А пергамент з лiчби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецькоi на тому тижнi не виконав? Це тобi не старi часи, коли без науки обходились! Вiкусику! – знов повернувся до гостя. – А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудростi своiй. Житимеш у моему теремi, хороми тобi вiдведу. А не хочеш – окремий терем для тебе збудую, челядi дам. Що забажаеш – усе твое буде.
– Та нi, князю, дякую, – одказав хлопець. – Менi додому треба, на понедiлок уроки… Знаете, – вчасно схаменувся, – я в себе теж учу людей всяких. Шкода iх – аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Вiко, а то зовсiм пропадемо. Б’ешся з ними, б’ешся, а толку нiякого. Один скульптури лiпить, другий оповiдання пише – весь клас такий. Я iм говорю: «Вам би тiльки волiв поганяти, а не в науку лiзти», – та де там! Ходять, просять… От i доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, вiзьмуть?
З усiх слiв князь зрозумiв лише, що у Вiки безлiч дурних учнiв, i знову взявся за свое:
– Ну от бачиш, багато бевзiв усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, – покликав. – Ходи-но сюди. А ви йдiть собi, – звернувся до натовпу. – Хто може лишитися, той сам знае.
– Що, тату? – пiдiйшов княжич.
– Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?
– Хочу, – зiтхнув княжич, i в очах його Вiка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.
– Хоче, хоче, – заговорив князь до Вiки. – І тобi ж краще. Замiсть багатьох учитимеш одного. А вiн же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чiпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Минi i, не чекаючи вiдповiдi, витягнув у нього з-пiд пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. – Читай, щоб учитель чув.
Вiка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторiнку (що-що, а читати вiн таки вмiе), i очi в нього полiзли рогом. Знайомi букви у тiй книзi стояли вперемiш iз якимись нiколи не баченими, химерними, i все те складало ще менш зрозумiлi слова. «Це ж по-староруськи написано!» – здогадався вiн i хутенько закрив книгу.
– Не треба, не треба, – сказав. – Хай-но iншим разом.
– А то по-грецьки тобi втне, га? – запитав князь. – Може, – додав гордо.
– Не зараз, не зараз, – нервово смикнувся Вiка. – Іншим разом.
– А може, з iсторii щось розповiсть? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знае, мов по-писаному. А то ще…
– Потiм! Потiм! – не дуже ввiчливо урвав його мову Вiка.
– «Слово о полку Ігоревiм» напам’ять прочитае, «Повiсть временних лiт», – не здавався князь. – А ти його перевiр. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудрiший. Ану, Миню! – пiдохотив сина.
Той же, щоб не накликати батькового гнiву, швиденько й завчено почав:
– «Словенам, живущим крещеним i князем iх, Ростислав, i Святополк, i Коцель послаша ко царю Мiхаiлу, глаголюще: Земля наша крещена, i несть у нас учителя iже би наказав i поучав нас…»
– Воiстину! Воiстину так! – не став слухати далi князь. – Несть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, – i поклав руку на Вiчине плече. – Ану, що там далi? – знов звернувся до Минька.
– Що далi, те нехай там i буде, – не роздумуючи довго, втрутився Вiка. Вiн ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривковi; про виправляння ж не могло бути й мови. – Вистачить! Бачу – знае дещо отрок, але вчити його…
– А ти постривай. Не поспiшай iз вiдповiддю, – квапливо заговорив князь. – Ти не думай, що тiльки вуем його будеш. Нi… Ось, – вибiг вiн iз свiтлицi у бiчнi дверi i враз повернувся, тримаючи в руцi якийсь нiби сплетений iз грубих золотих сталок обруч, – гривну тобi жалую. – І з урочистим виглядом почепив Вiцi на шию важкеньку оздобу.
– Ах! Князь гривною пожалував! – прокотилось у гуртi бояр i поважних людей князiвства. Заднi ж стали витягувати шиi, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривною нiкому не вiдомого пришельця.
Що таке «гривня», Вiка добре знав, а от «гривна»… видно рiч дуже коштовна й почесна.
– Ану, тихiше! – гримнув князь на розбурханий небаченою подiею гурт. – Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вiкентiя Володимировича першим своiм радником iз пожалуванням йому терема на Зарiччi i земель довколишнiх. Приготуеш дарственну, – кинув рудобородому.
Чоловiк цей, у довгiм балахонi, перебував у свiтлицi з самого початку, вiдколи Вiку привели, але тiльки тепер хлопець збагнув – увесь час вiн старанно щось писав за своiм столиком.
– А це хто? – смiливо запитав Вiка.
– Лiтописець наш, – вiдповiв князь. – Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.
Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, i вiн iще дужче зiгнувся над своiми пергаментами.
Але хоч як приемно розгорталися подii, Вiка помiтив: бояри, котрi спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешiптувались, переморгувались, кидали сердитi погляди на хлопця i несхвально хитали головами. А вищий вiд усiх Онисим щось говорив, розмахував руками i разiв зо два за князевою спиною тицьнув пальцем у Вiку.
І хлопця це було занепокоiло, але вiн перехопив приязний князiв погляд i подумав: поки князь прихильний до нього, боятися нема чого.
– А тепер, – оголосив князь, – прошу всiх на учту на честь нашого дорогого гостя. – Вiн нiжно взяв Вiку пiд руку й повiв поперед усiх до сусiдньоi зали.
Про що говорилося, що готувалося за його спиною, хлопець не знав, та щось пiдказувало йому – попереду ще ждуть непереливки.
Ну що ж, вiн, посланець майбутнього, озброений знаннями XX столiття, ладен прийняти бiй. Бо хiба ж не справдилось усе, про що мрiялось йому у скверику на лавi? Чи ж не вчиться вiн аж у четвертому класi, не знае тiеi безлiчi речей, що про них оцi мудрагелi i поняття не мають? Чи ж розказав вiн iм усе? А як подумати, а як пригадати! Ого-го! Ще побачимо, чие буде зверху!
І з отакими втiшними мислями, сповнений гордощiв за себе i за свою розумну голову, Вiка у супроводi князя й князевого почту ввiйшов до стравницi.
Роздiл III
Зала, куди увiпхалася громада, вiдрiзнялась од попередньоi значно бiльшими розмiрами. Тож усi бажаючi вдосталь намилуватися Вiкою, а заразом i пiдобiдати на дурничку, вiльно в нiй розмiстилися.
Із стiн позирали на присутнiх рогатi оленячi голови, шкiрилися морди кабанiв та iншоi великоi звiрини – мисливськi трофеi; висiли щити й мечi, списи, всiлякi военнi обладунки, що, певно, дiсталися вiд пращурiв i передавалися з поколiння у поколiння.
А ще привертав увагу довжелезний стiл – тягнувся через усю залу аж до дверей. Саме цей стiл, а точнiше те, що було на ньому, i вбирало ласi погляди бояр та iнших достойних мужiв, якi надивилися за свiй вiк i на зброю, i на дичину, а надто розвiшану на стiнах.
А було на столi i ще пiдносилося, розставлялося, дбайливо вкладалося i наливалося чимало: веприна, ведмежi шинки, качки, гуси, поросяча печеня, зайцi, оленятина, в’ялена й копчена риба, осетри й коропи, солонина, гриби, квашенi яблука, киселi та юшки, курячi стегенця й баранячi реберця, не кажучи вже про квас, пиво й меди.
Не одну годину смажилося, варилося, кипiло, млiло, шкварчало й шипiло все те на кухнi, не один день в’ялилося, коптилося, солилось i маринувалося, та вже надходили останнi хвилини усiх тих наiдкiв i напоiв.
Тим-то й витрiщалися зголоднiло на всю ту потраву князевi гостi, та й Вiка вiдчув – серед цього добiрного товариства i вiн не пастиме заднiх.
І вже готовi були мужi лiпшi кинутися на завчасно пiдготовленi позицii, та стався тут один випадок.
Помiж iншоi челядi, що накривала на стiл, крутився i хлопчина, якого Вiка вже бачив сьогоднi, – це ж бо вiн одводив до стайнi коня, на якому доправлено було нового княжого радника до терема за пiдозрою у шпигунствi.
І Вiка з легким усмiхом дививсь, як вправно пробираеться його однолiток через юрмисько iз дерев’яним пiдносом, повним коржiв, коли це побачив, як Онисим ледь помiтним рухом пiдставив хлопцевi нiжку. Коржi так i посипалися на долiвку.
– То ти будеш князiвське добро марнувати? – гарикнув боярин i замахнувся своiм здоровенним ручиськом, але Вiка не змовчав.
– Ану, стiйте! – гукнув вiн голосно i повернувся до князя. – Скажiть йому!
– Облиш Линька, Онисиме, – проказав нетвердо князь. – Нехай собi.
Невдоволено щось бормочучи, боярин одступив до гурту.
Протягом цiеi коротенькоi розмови кругом, помiтив Вiка, чогось примовкло несхвально, але саме тут, очевидячки, поставлено на стiл було все, що могло ще на ньому вмiститись, тож князь потягнув Вiку за собою до чiльного мiсця пiд стiною i звiдти мовив:
– Дорогi други, шановна громадо, людiе! На честь дорогого гостя, на честь нового свого радника даю я сьогоднi бенкет i скликав усiх вас сюди. Сподiваюся завдяки отроку сьому, у мудростi й знаннях якого ми пересвiдчилися самi, змiцнити й прославити наше князiвство, запровадити у ньому рiзнi нововведення розумнi, кориснi для нас iз вами i для людей наших. Прошу всiх до столу!
У цей час у передпокоях задзвенiли цимбали, запищали сопiлi – в залу пiд веселесенький мотивчик зайшли кiлька музик i всiлися навскоси пiд стiною.
Полагiднiшали обличчя, голоснiше загомонiли за столом, а Онисим, перехопивши Вiчин погляд, навiть пiдморгнув йому.
І нараз Вiцi стало чомусь дуже хороше… Вiн уже не позирав зацьковано на оцих дядькiв у багатому одязi, котрi поглядали на весь свiт зверхньо й велично. Дивився на них, мов на добрих знайомих, мов на рiвних.
А й справдi – чому вiн мае ховати очi? Адже тепер вiн i сам поважна особа – радник самого князя, княжичiв вихователь, власник терема на Зарiччi i довколишнiх земель. Це вам не абищо! І з-помiж усiх вас радником обрано саме мене, хоч я тут лише якусь годину. Значить, е в менi таке, чого немае у вас, – розум, знання, освiта. І хай Людмила Петрiвна разом iз батьками кажуть, що треба вчитися, виконувати завдання, ходити до школи. Хай тепер спiвають це комусь iншому. Вiн, Вiка, залишаеться тут назавжди. Того, що знае, йому цiлком вистачить. Із головою.
Вiцi навiть самому стало цiкаво: якi змiни вiдбудуться в князiвствi за його безпосередньоi допомоги. Як iз кожним днем бiльше дивуватимуться жителi мiста з його знань. А певно ж – iм таке й не снилося. Польоти в космос! Дослiдження пiдводних глибин! А заводи, а тролейбуси! Кульковi ручки, пароплави! Усе вперемiш спливало оце у хлопцевiй пам’ятi й виповнювало його вiдчуттям власноi значущостi.
«Ось дивiться, я, – гукав вiн подумки Людмилi Петрiвнi, мамi й татовi, а заразом завучу i директоровi школи, – сиджу тут поруч iз князем i думати не думаю про вашу математику чи природознавство. А англiйська – ха! А фiзкультура – ой, не можу! А iсторiя – я сам тепер iсторiя, i, може, ви ще вивчатимете колись у школi Вiку Мудрого… нi, був уже Ярослав Мудрий… О! Вiку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двiйки за епоху Вiкентiя Прерозумного i тодi згадаете, як цей Вiка… Як цього Вiку…»
Але тут плин Вiчиних мрiй урвався, бо вiн i сам уже не мiг второпати, яким чином iз тринадцятого столiття знов опиниться у двадцятому, ще й вчитиметься у якiйсь там середнiй школi…
Загудiли гуслi, наперед вийшов сивий дiдок i стримано затягнув давню билину про мудрого Вольгу, про те, як рiс вiн i набирався розуму.
…Матiр-сира земля захиталася,
Звiрi в лiсах розтiкалися,
Птахи попiд хмарами розлiталися,
Риби по морю синьому розкидалися,
Та й пiшов Вольга Всеславович
Вчитися всяких хитрих мудрощiв…
– Ех, спiвае, – мовив до Вiки князь. – Ну зовсiм як про тебе.
Перейшов Вольга на семий рiк,
А прожив немов двадцять лiт, —
вiв далi старий.
Понавчався хитрих мудрощiв,
Мов усяких, язикiв рiжних…
І гостi навкруги слухали уважно той спiв, хоч чули його, мабуть, уже не раз.
– Ну зовсiм як про тебе, – повторив князь, коли втишилась музика. – А ти можеш, – запитав iз раптовим занепокоенням, – як Вольга, на вовка обертатись?
– Не можу, – вiдповiв Вiка. – І на сокола не можу, як вiн. А от лiтати – будь ласка.
– Лiтати?
– Не сам, звичайно, але е в нас такi машини спецiальнi. Лiтаками звуться. Із крилами. Заходиш усередину – i лети собi куди забажаеш.
– Ц-ц! – прицмокнув князь. – А ти не той… Не бре?..
– О! Вже й ви менi не вiрите! – образився хлопець. – Усе, про що я розказував сьогоднi, чистiсiнька правда.
– Та вiрю, вiрю, – змахнув рукою князь. – Коли ж ти про все це нам розкажеш докладно? Поясниш коли, покажеш? Так хочеться зрозумiти!
– Тхе, коли! – мовив недбало Вiка. – Коли хочете. Хоч зараз.
– Правда? Можеш? – зрадiв князь.
– А чого ж. Запросто.
– Гей! Запалiть свiчки! – гукнув князь, бо вечiрнi сутiнки стали вже помалу загусати у стравницi, i пiдвiвся зi свого мiсця. – Слухайте, слухайте всi! Зараз наш гiсть шановний пояснюватиме й показуватиме нам усi чудеса, тi речi нечуванi, про якi говорив уже сьогоднi, але що iх ми по темнотi своiй не вповнi зрозумiли. Побачимо оце на власнi очi тi чудасii мудрi, що iх знае так добре i досконало мiй перший радник Вiкентiй Прерозумний.
Смiх i гамiр стихли за столом, з неприхованою цiкавiстю всi повернулися до Вiки, i в запалiй тишi вiн спитав:
– Я сидячи, гаразд?
– Як хочеш. Як тобi зручно, – поквапливо вiдповiв князь i стрельнув поглядом убiк, на писця, котрий i тут знайшов собi притулок за невеличким столиком неподалiк од музик. Не подобався вiн чимось Вiцi.
– Про що ж вам почати? – наморщив вiн лоба.
– Давай про отой вiз, що сам iздить, – запропонував князь.
– Про автомобiль? Ну, слухайте. Весь фокус тут у пальному, у бензинi. Заливаеш його у бак, тодi повертаеш ключ запалювання – там же й стартер заодно, тиснеш на педаль газу – i вперед! – аж крикнув трошки Вiка. – Зрозумiло?
– Не зовсiм, – вiдповiв хтось iз бояр. – А як же вiн побудований?
– Ну, чотири колеса, кабiна, руль, мотор, – перелiчував Вiка. – У моторi цей бензин згорае i крутить колеса. Ага, ще там карбюратор е, – згадав. – І акумулятор. І сигнал – бiбiкати. Зрозумiло?
– То вiд чого ж колеса крутяться? – поспитав дружньо князь. – Поясни нам усе-таки.
– Ну, згорае там у моторi бензин, – не зовсiм упевнено проказав хлопець, – i… якось iх там крутить. Не знаю… – стенув плечима.
– Не знае, – шелеснуло за столом.
– Бувае, – посмiхнувся розумiюче князь. – А нам ти змiг би такий хтомобiль збудувати?
– Для чого вiн вам? – не дуже зрадiв од такого запитання Вiка.
– А щоб i собi на педалю тиснути.
– О-о, це дуже складно. Та й багато людей потрiбно, робiтникiв.
– Отакоi! Робичiв у мене вистачить, – запевнив князь. – Майстрiв дам, теслiв, ковалiв… Ти тiльки керуй. Зможеш?
Та Вiка лише заперечно схитнув головою. Нi, автомобiль вiн зробить не зумiе. Надто складно.
– О! Не зможе! – пожвавiшав Онисим i радо оглянув присутнiх.
– Шкода, – запечалився князь. – Але як нi, то й нi. Що там у нас далi? – звернувся до лiтописця.
– Тiлiфон! – з готовнiстю прочитав той у своiй книженцii.
– А вiн що, усе записував, що я казав? – здивувався Вiка.
– Аякже! Все для лiтопису. Щоб нащадки знали, як ми тут жили. А то як же вони довiдаються?
– Гм, – скривився хлопчина. – Це все даремно. Про мене можна було i не записувати. Ну, та гаразд уже. Значить, телефон? Я ж вам казав. Така невеличка скринька з трубкою. Знiмаеш трубку, набираеш номер i можеш говорити з будь-ким хоч на тому кiнцi мiста.
– То це я зможу перемовлятися, наприклад, iз прибрамною вартою? – запалився князь. – Не виходячи з дому?
– Звiсно! Тiльки дроти треба натягнути. Із залiза. Чи мiдi? І дротами ваш голос полетить хоч у кожен дiм. В одну секунду.
– Дроти – це можна, – погодився князь. – То як, зробиш нам тiлiфончик?
– Зробити? – одразу згас хлопець. Вiн згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонноi станцii. Вiка тодi з пiвгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на рiзнобарвнi дротики, клеми й детальки, запханi всередину, але, звiсно, що до чого – так i не второпав.
– Зробити, – повторив вiн, – мабуть, не подужаю.
– Не подужае! – зловтiшно пiдняв вказiвний палець догори Онисим. – Не подужае чадо прерозумне!
– Хех! – видихнув розчаровано князь. – Шкода!
– Не зможе! Не зможе! – зашепотiлося довкруж, i Вiка завважив, як спадае з бояр i з мужiв лiпших напруження, зацiпенiння; он дехто вже посмiхнувся, перемовився iз сусiдом, потягнувся до тарiлки i нiби навiть весело, лукаво поглянув на хлопця.
«Що ж це таке? – подумав Вiка. – Як це так: я нiчого не можу пояснити?»
Але домислити до кiнця йому не дали.
– Що там у нас далi? – знову звернувся князь до лiтописця, i той чiтко й, здалося Вiцi, мстиво проказав:
– Електрика! Це та, – пояснив, – що свiтить.
– Ага! Ну дивiться, – почав Вiка. – Висить пiд стелею така скляна лампочка, нiби груша, а вiд неi до вимикача теж дрiт проведено. Клацаеш вимикачем – от вона й починае свiтитися.
– А вимикачем отим голосно клацати? – поцiкавився хтось.
– Та нi, – непевно засмiявся Вiка. – Рiч не в тiм, голосно чи тихо, а в тому, щоб клацнути. Увiмкнути. От електрика i йде до лампочки.
– Отже, електрика у вимикачi? – висловив здогадку князь.
– Та нi, – одмахнувся Вiка. – До вимикача вона теж iде по дротах.
– А звiдки? Де ж вона береться?
– На електростанцii. Там ii виробляють спецiальнi машини.
– І як же ii тi машини виробляють?
– Та хто його знае як! – мовив занепокоено Вiка. – Крутяться турбiни i виробляють.
– Ну от… Турбiни ще якiсь. Як же вона по дротах тих?.. Бiжить, чи що?
– Правильно, бiжить, – кивнув Вiка.
– То що ж це таке, зрештою, електрика? – нетерпляче вже згукнув князь. – Поясни до ладу.
– От-от, – докинув Онисим.
– Еле-ктрика, – роздумливо протягнув Вiка. – Ну, це… Тее… Значить, е-е… Електрика, – проказав, напружуючи пам’ять, i раптом iз жахом зрозумiв, що якраз до ладу вiн нiчого пояснити i не зможе.
Таке просте i звичне з дитинства слово, таке знайоме i, здавалось би, зрозумiле… І стало Вiцi гiрко i образливо за те, що вiн, такий малий i немiчний, сидить зараз серед усiх цих дядькiв i не може стулити докупи хоч яке пояснення.
– Телевiзор! – урочисто оголосив лiтописець.
– Можеш зробити? – вихопивсь iз пiдступним запитанням Онисим.
– Нi, – промимрив.
– Радiо! Лiфт! Холодильник! Кавомолка! Трактор! – мов удари гарапника падали на Вiку слова, такi дивнi в цьому столiттi i такi зрозумiлi i, виявляеться, складнi для нього самого. І за кожним словом, за кожною назвою все нижче й нижче схилявся хлопець над столом, вiдчував, як пекучий сором розливаеться по всьому його тiлу, а щоками повiльно котяться зрадливi сльози.
Спроквола звiв голову. Із залою коiлося щось дивне – вона клекотiла сердитими голосами, i неприемнi за змiстом вигуки на Вiчину адресу боляче били хлопця по вухах i самолюбству. І ще Вiка iз прикрiстю вiдмiтив – думки присутнiх щодо його особи дуже розбiгаються з його власними думками.
– Брехун! Самозванець! Зайдисвiт! Радником захотiв стати! Щеня! – линуло до нього звiдусiль. І пiд тими криками й лютими поглядами хлопець зiщулився, знепримiтнився i крадькома зиркнув, шукаючи захисту, на князя.
Але й той почувався незаслужено введеним в оману – блимнув непривiтно i навiть одсунувся трохи. Не дивився вже прихильно, та й нiяк не дивився – уп’яв очi кудись у стiну й мовчав.
– Я от що мислю, – нараз почув Вiка Онисимiв голос. – Гадюку ти пригрiв, княже, на грудях своiх. Брехуна й базiкала. Тiльки й умiе, що побрехеньки справляти та язиком патякати. Понавигадував такого, що й на голову не налiзе. «Лампочка-кнопочка! Карбюратор!» А ти його радником одразу. Я теж можу такого понарозказувати! І що менi снилося, i що бабуся розповiдала, але ж не видаю те все за правду. А я його одразу розкусив, ошуканця! Авантюрник! У довiру ввiйшов. Вiн нам такого в князiвствi понаробив би! Гадаю, княже, не грiх би йому й голову стяти, вражому синовi.
– Ну це вже ти… – почав був князь, але голос його потонув у ревищi вкрай обуреного товариства.
– Правильно! Правильно! – згукнуло воно воднораз. – Голову йому стяти! Щоб думав надалi, кого обманювати!
Зацьковано розглядався Вiка. Погляд його падав то на мисливськi трофеi, розвiшанi на стiнах, то на вiкна, вже налитi темiнню, то на пики обдурених ним людей шановних. А вони, в цей вечiрнiй час, при свiтлi свiчок, що кидали кругом химернi тiнi, здавалися ще страшнiшими.
– Що ж, княже, гадаю, ти й сам бачиш, хто сидить поруч iз тобою. Тобi й вирiшувати, як iз ним повестися.
– Людiе! – важко зiп’явся на ноги князь. – Мужi славнii! Думаю, вам так само, як i менi, прикро пересвiдчитись – ошукав нас цей зайдисвiт, котрого зустрiли ми щиро i з дорогою душею. Так, покарати його ми повиннi, зобов’язанi, щоб не кортiло iншим чинити такi тяжкi злочини. Бо морочити цiлий день голови кращим людям нашого князiвства, одривати iх вiд справ державних – то таки злочин.
– Добре сказано! – вiдгукнулася радо зала на такi слова.
– Отже завтра, – повiв далi, – зранку, на ясну голову, скличемо раду й вирiшимо, яку кару заслужив оцей от… – гидливо вказав на Вiку. – А поки що, гей, варто! – гукнув. – Киньте його в поруб!
І поки двое дужакiв з мечами на поясах крокували од дверей до столу, князь печально й серйозно дивився на Вiку.
– Стривайте! – сказав лише, коли вартовi спритно вхопили хлопця й потягли до виходу. Повiльно простягнув руки й зняв iз Вiчиноi шиi золоту гривну – свiй недавнiй подарунок. – Ведiть, – дозволив тихо.
Повз довгий нескiнченний стiл, повз примовклi люди, пiд пекучими, виповненими презирства поглядами човп Вiка з низько опущеною головою у супроводi двох воiв iз стравницi.
Ех, не так вiн заходив до неi!
Роздiл IV
У супроводi двох воiв брiв Вiка з низько опущеною головою довгими й неширокими передпокоями. Отак i скiнчилося неждано-негадано його трiумфальне життя в хоромах. Не вернеться вiн бiльше сюди – хiба для того, щоб вислухати присуд. Що то буде за присуд – Вiка не знав, та й замислюватися поки не хотiв. Зрозумiло одне – безславний кiнець, остаточний провал усiх задумiв, омрiяних звершень. Не гадалося Вiцi, не уявлялося навiть, що поява його в XIII столiттi завершиться так приголомшливо.
Та хоч який засмучений – Вiка все ж помiтив: його ведуть не тими переходами, що вдень. І це вiдкриття ще бiльше пригнiтило хлопця. Проте швидко вiн збагнув – путь його лежить через чорний хiд.
Важкi кроки Вiчиноi варти глухо вiдлунювали у темрявi коридорiв. І ще поворот – i всi трое виходять у двiр.
Ступнули з ганку у темряву, та враз хряснули позаду дверi, i слiдом вибiг розпашiлий Онисим.
– Стiйте! – гукнув. – Велiв князь тут його замкнути, поблизу. За стайнею е прибудова. Отуди й ведiть нашого радничка колишнього, – засмiявся зловтiшно. – А то застудить горло гiсть дорогий – не зможе про хтомобiлi брехати.
Знов хряснули дверi, й Онисимовi кроки загупали вже iзсередини.
Вiддалялися музика й веселий гамiр. Натомiсть вловлювало вухо нове – сюркнув коник, вдарила крилом сонна курка, гавкнув собака… Мирнi звуки! І не вiщують вони нiчого поганого, а ще гострiше пройняло хлопця нехороше передчуття.
– Ось, мабуть! – зупинився воiн iз смолоскипом i прочинив дверi якоiсь комiрчини. Зайшов до неi, звiв смолоскипа над головою, розглянувся пильно, чи нема де вiконця чи виритого собаками лазу… Тодi додав коротко: – Заводь!
Несильно та невiдворотно пiдштовхнула Вiку в спину дужа рука – ще встиг помiтити при свiтлi оберемок старого сiна й розбиту бочку пiд стiною, – а тодi клацнув знадвору засув, i все поглинула темрява.
Вiка лишився сам.
Чув, як зiтхали й пiдфоркували за перегородкою конi, а часом котрийсь ще й тупав глухо копитом у землю й тривожно, здавалось, iржав; i Вiцi теж хотiлося як не заiржати, то схлипнути, заплакати, заревти. Знав – нiхто його не почуе.
Хлопчина опустився на сiно й занишк.
«От, Вiко, i збулися твоi мрii! – думалось йому. – Побував ти, де хотiв, i сталося з тобою те, що сам собi намислив. Чому ж там, на лавi у скверику, не спало тобi на гадку, що сказав би ти людям минулого, з чим прийшов би до них, чого навчив би, чим був би корисний?»
Та в цей час якийсь шемрiт знадвору порушив довколишню тишу, i подальший плин Вiчиних думок, таких простих i справедливих, розчинився в темрявi. Вiка прислухався.
– За що менi така кара? – долинуло до нього неголосне схлипування. – Для чого я маю все це вчити? – белькотiв чийсь знайомий голос. – Навiщо воно менi? Скнiеш цiлiсiнькими днями над пiдручниками, а кому воно потрiбно, окрiм мого батька i вчителя? Та й хiба може людина все оце вивчити, перечитати?
«Та це ж княжич», – здогадався Вiка.
– Ех, якби я жив у тi часи, – не вщухало знадвору, – коли предки нашi не знали грамоти, не вмiли лiчити, не вчили грецькоi! Хiба не змiг би я прожити без усього цього?..
Давно вже княжичiв голос подаленiв i стихнув, а Вiка все сидiв i думав над почутими словами, такими суголосними з його власними, ще зовсiм недавнiми думками, коли це:
– Вiко! – почув. – Де ти?
Вiка з надiею заквапився навпомацки до дверей i озвався: – Тут я, тут.
За дверима полегшено зiтхнуло, скреготнув засув, i тоненький силует вирiзьбився на тлi згаслого неба.
– Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббiгав, – усмiхнувся до нього Линько. – Тiкаймо, Вiко! Бiжимо! Там щось бояри мудрують… Хочуть зараз тебе скарати.
Не роздумуючи довго, Вiка витнувсь iз комiрчини i скрадливо заспiшив за своiм визволителем.
– Тут хвiртка для челядi е, – пояснив той дорогою. – Нею i вислизнемо. А тодi стороною – вуличками, городами… Тiльки нас i бачили!
Йшли дворищем, поминали дерев’янi прибудови, клунi, притискалися до них, вслухались у нiч.
– Зажди, – застерiг Линько, коли дiсталися зрештою до височенного частоколу. Вiдкрив невидиму у темрявi хвiртку й просунув у неi голову. – Тс-с! Назад! – потягнув Вiку за якийсь курник. – Мiська варта.
Тепер i Вiка почув – вулицею наближався гурт людей.
Од палаючих смолоскипiв посвiтлiшали гостро затесанi шпичаки частоколу, та й крiзь шпарини щiльно пригнаноi деревини де-не-де, а проб’еться жовтавий промiнчик. Кроки, голоси, бряжчання зброi – усе те сунуло зовсiм близько.
Озвався десь на сусiдньому дворi потривожений собака, i раптом тут же таки, поруч, завалував другий – басовито й роздратовано. А далi Вiка, терпнучи од перестраху, втямив – зрадливий гавкiт ближчае… Ось i сам собака – бiжить, шкiрячись, просто на нього. Вiка напружився, подався назад, та нараз Линько кинувся навперейми псовi й зашепотiв:
– Тихше, Онисиме! Це я, я. Тихше, ну!
І той зачув знайомий голос – враз умовк, навiть пiдскочив на заднiх лапах, а тодi мов схаменувся, покосував недовiрливо на Вiку й загарчав. Але вже не злостиво, для годиться.
– Його що, звуть так – Онисим? – усмiхнувся вспокоено Вiка.
– Еге! Дворовi люди назвали на честь боярина нашого. Той дiзнався, хто таке вигадав, наказував нове iм’я дати. А собака на нове не вiдгукувався – то так i лишилося. Це ж Онисим i напався на мене сьогоднi – думае, то я все вигадав.
Кроки, голоси, бряжчання зброi – усе те сунуло зовсiм близько.
Приятелi вислизнули за хвiртку, причинили ii пiд носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на своi обов’язки, податися слiдом, i залопотiли нiчними вуличками.
За пiвгодини забовванiв попереду мiський вал.
– Тут недалеко… по праву руку, – заговорив уривчасто Линько, – отi ворота, через якi ти в’iхав. Через них не виберешся – зачиненi. Ще й варта… А тут, хоча сторожа й ходить по верху, та рiдко – прослизнути можна. У мене мотузок е – по ньому й спустишся у рiв, а тодi на гостинець виберешся. До свiтанку далеко. Тiльки обережно, бо й стрiлою поцiлять.
Обое метнулися до валу й зачаiлися.
За кiлька хвилин прочовгали вгорi чиiсь кроки.
– Сторожа, – пояснив Линько. – Поки назад повернеться – встигнемо. Давай за мною!
Пробралися земляним насипом, тодi камiнними приступками все вище й вище i ось уже стали на повен зрiст на самому вершечку грубезного дерев’яного зрубу. Проте зразу ж присiли, обдивилися.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38572370) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения